Патріотичний проєкт із військовими-працівниками «Папір-Малу»

Продовжуємо знайомити наших читачів із героями-папірмалівцями, які не вагаючись залишили своє звичне мирне життя й рідних, й стали на захист рідної землі та незалежності України.

Цього разу свою історію нам погодився розповісти заступник начальника паперопереробного цеху фабрики Віктор Володимирович Галажу. Пройшовши добровольцем найтяжчі дні початку повномасштабного вторгнення стрільцем, помічником гранатометника, він згодом був підвищений до посади командира відділення механізованої піхоти, командира бойової машини, далі була служба у військовій розвідці… Нещодавно Віктор повернувся із передової й став до роботи на рідному підприємстві, тримаючи вже економічний фронт. Однак пережите назавжди закарбувалося в пам’яті…

• Як давно Ви потрапили на «Папір-Мал»?

– На «Папір-Мал» я прийшов працювати у жовтні 2013 року. Спочатку – на посаду перемотувальника паперу. Коли ж більше розібрався в технологічному процесі, перейшов на більш відповідальну посаду оператора автоматичної лінії з виготовлення туалетного паперу. Пропрацював до квітня 2015 року, потім була строкова служба. Коли повернувся, ще рік працював оператором. Згодом запропонували посаду майстра зміни і я погодився. Тож у 22 роки я став майстром і потрохи розбирався із тим як працює цех. Часто залишався допізна, або навпаки з нічної зміни затримувався на весь день… Паралельно почав підміняти обліковця. Навчання не залишилось непоміченим – вже скоро мене підвищили до заступника начальника цеху. Тобто у 25 років я зробив солідний ривок у кар’єрному зростання на фабриці. А все тому, що, на моє переконання, «Папір-Мал» – це місце, де можна не тільки отримати хороший досвід, вибрати дорогу у житті чи спробувавши себе у новій спеціальності. Завдяки відповідальній кадровій політиці керівництва, наші співробітники мають необмежений доступ до здобуття практичного досвіду, опанування нової професії й кар’єрного зростання на підприємстві. Тут, звісно, вже все в руках людини й усе залежить від ставлення до роботи, бажання навчатися чомусь новому і, звичайно, терпіння.

• Як для Вас почалася війна України із російськими загарбниками?

– Вона почалася з новин про перші бомбардування України, з наляканих людей на роботі, зі страху перед невідомим та з розуміння, що всі вчорашні плани на майбутнє в один момент були зруйновані…

У той момент мою голову займали думки, що зараз почнеться тотальна мобілізація. Ще в 2015 році на службі в армії я зустрічав хлопців, які поверталися із зон бойових дій на доукомплектування особового складу, чув про загиблих побратимів в яких залишились діти. У мене не було дітей і я вважав правильним зайняти місце в лавах Збройних Сил, я думав, що так я дам час якомусь батьку побути ще хоч трохи зі своєю сім’єю… Тож через три дні після відвідування військкомату я вже був в окопах.

Перше розчарування прийшло, коли нас одягнули в ношені берці, форму не за розміром та старі бронежилети, які розстібалися від найменшого руху. Я зрозумів, що попри довгу війну в східних областях України, ніхто не готувався боронити свій дім… Тоді я заспокоював себе тим, що можливо, це тільки початок і ми – ті, хто прийшов першими – маємо дати час на підготовку у тилу, маємо тримати лінію фронту поки формується «кулак»…

• Як це бути Захисником?

– Важко морально і фізично. Слід налаштуватися на те, що тобі доведеться тягнути втому, виснаженість, армійську бюрократію. Те, що твоє життя підпорядковане іншим, те, що ти не завжди можеш контролювати події. Потрібно звикнути, що ця реальність не має нічого спільного із плакатним зображенням війни. А ще війна привчає жити в моменті. Зазвичай у цивільному житті ми звикаємо планувати на багато місяців уперед, починаючи з того, що робитимемо на вихідні, до того, як провести відпустку. А на фронті привчаєшся жити тут і зараз, бо це і є найважливішим. З часом ти перестаєш будувати плани на подальше життя, ти бачиш як руйнуються долі, як гинуть люди, які щойно ось тільки роздумували над тим, які шпалери поклеїти в дочки в кімнаті після приїзду додому… У подібній обстановці перестаєш вірити в завтрашній день.

Бачиш недостачу зброї, дронів, транспорту, бачиш те, що більшість техніки морально застаріла, а на фоні цього тобі дзвонять з дому і розповідають про яйця за 17 грн/шт., дороги в якомусь богом забитому селі за півмільярда, синів прокурорів, які в Монако сидять…

Просто перестаєш вірити в унікальність та цінність людського життя. Цінність тих, хто віддає щодня своє за інших…

– Що на війні Вас вразило найбільше?

– Армія і війна в реальності дуже відрізняються від того, як ми їх уявляємо з книжок чи телебачення. На фронті всі стереотипи швидко руйнуються і все, що відбувається навколо загострює відчуття. Найбільше вразила байдужість та безвідповідальність керівництва, те, наскільки людський ресурс не цінується: кулемета списати важче ніж людину! Вразили масштаби втрат через банальні помилки командирів і відсутність за це покарання. Вразило те, наскільки наша армія не була готова, хоча до цього 8 років ми воювали з ворогом у східних областях. Вразило те, як війна безповоротно міняє людину і її світосприйняття. Вразили зруйновані міста і люди, які відмовлялися покидати домівки, навіть, коли в їхніх містах та селах вже на повну йшли бої. Вразило те наскільки сильною та витривалою може бути людина, яка бореться за своє життя. Вразила сама війна як явище, безжальне, хаотичне, несправедливе…

– Де брали сили щодня виконувати надзвичайно складну «роботу» із захисту рідної країни?

– Сили давало бажання жити, знову поїсти домашніх дерунів, поцілувати дівчину, посидіти в тиші порибалити… Просто хотілося жити!

Коли ти там, межі змиваються, ти не думаєш  про патріотизм та державу, про герб чи прапор, ти виконуєш бойове завдання, щоб вижити. А вижити ти хочеш, бо пообіцяв рідним, коханим, друзям і просто близьким людям. Саме розуміння того, що не можеш їх підвести і штовхало вперед якби важко не було.

– Чи важко адаптуватись до «мирного» життя? Що найскладніше?

– Важко. Найскладніше це звикнути до позиції про необхідність дипломатичного урегулювання конфліктів; до м’якого ліжка, коли майже всю війну спав на землі або підлозі; важко дивитись на те, що люди стають розслаблені, байдужі до війни і впевнені в завтрашньому дні. В той же час важко зрозуміти тих, хто жаліється, що в нього життя нудне чи складне… Загалом важко перебудувати своє мислення на цивільний лад. Попри те, що ти в тилу, йдучи вулицею раз-у-раз кидаєш погляд на вікна, дахи, автоматично фіксуєш поглядом якусь яму чи виямку, чи будь-яке місце інше місце, що можна в перспективі використати як укриття.

– Що мотивувало боротись далі?

Обіцянка близьким і рідним, що я не здаюся та бажання втілити в життя свої мрії. Бо життя не просто коротке, воно може бути несподівано коротким, тому треба насолоджуватися і проживати кожну секунду скільки б нам не було відведено!