ПРО РІДНИЙ «ПАПІР-МАЛ» МЕНІ ЩОДЕННО НАГАДУЄ МІЙ ПОЗИВНИЙ

Це історія провідного інженера фабрики, а нині – командира відділення мотострілецької бригади Леоніда Леонідовича Пілявця, який на третій день широкомасштабного вторгнення, взявши змором працівників військкомату, залишив професію паперовика та став на захист Батьківщини.

• Як давно Ви працюєте в паперовій галузі, як потрапили на рідний «Папір-Мал»?
• На «Папір-Мал» мене доля занесла у грудні 2021 року, проте у паперовій галузі я вже понад два десятки років. Починав із керівної посади на Росошанській фабриці. Потім «піднімав з колін» Чижівську фабрику. За цей час так захопився виробництвом паперу, що зрозумів – ось воно моє покликання! З часом, чижівське виробництво ліквідували. Тоді я досить боляче переніс цю новину та сказав собі – більше ні ногою у паперову галузь… Але, як кажуть: «ніколи не говори «ніколи». Через деякий час мені запропонували роботу на «Папір-Малі» і я не зміг стриматися. «Підкупили» мене тут новий підхід власників до господарювання, сучасне обладнанням та технології. А ще – досвідчені фахівці своєї справи та привітні, щирі люди.

– Як для Вас почалася війна України із російськими загарбниками?

– Широкомасштабне вторгнення загарбників на нашу землю не стало для мене несподіваною. Аналізуючи інформацію, яка надходила від ЗМІ, це було, на жаль, очевидним…

У перший же день вторгнення російської орди я пішов до малинського військкомату, щоб мобілізуватись. Тоді мені відмовили. Дорогою додому я зустрів танки, якими керували молоді хлопці, майже діти… Мені стало так соромно, що вони, зовсім юні, а вже – справжні воїни й захищають свою землю, а я – ні.

Зрання наступного дня я знову прийшов до військкомату. Кілька невдалих спроб і мені все ж вдалося переконати тамтешніх працівників призвати мене на службу в інженерні війська. Тут, за моєю папірмалівською професію, побратими відразу обрали мені позивний «Інженер». Тож про роботу маю згадку щоденно.

Нині ж я – командир відділення, але вже в мотострілецькій бригаді. На перевід сюди я написав рапорт після загибелі онука при захисті Азовсталі… Службу приходжу в штурмовій роті. Завдячуючи управлінському досвіду, виконувати обов’язки командира значно легше. Хоча із побратимами я на одному рівні, ми – одна родина. Тримати оборону чи іти на штурм тільки разом! З-за спин хлопців команди не роздаю.

– Як це бути Захисником?

– Все просто – одягаєш форму, береш зброю і впевнено виконуєш бойові завдання. Думаєте мені хочеться воювати?! Але це крайня необхідність. Якщо ми, українці, не будемо захищати рідну землю, за нас це ніхто не зробить!

– Що на війні Вас вражає найбільше?

– На війні вражає сама війна… І цим все сказано. Єдине, що скажу – від побаченого ніхто не в захваті!

– Де берете сили щодня виконувати надзвичайно складну «роботу» із захисту рідної країни?

– Сили для виконання військової «роботи» надає рідна земля – місце, де ти народився і виріс. До того ж, найкращий стимул не здаватися – моя сім’я, друзі й побратими.

– Чи важко адаптуватись до «мирного» життя? Що найскладніше?

– Коли приїжджаю додому, адаптуюсь досить швидко. Не даремно ж кажуть: «вдома й стіни лікують». Єдине, що прошу від рідних та друзів – тиші та спокою. А ще маю хороший рецепт заспокійливого – мій чотирилапий друг «Луна».

– Що мотивує, додає наснаги боротись далі?

– Мотивація для боротьби – непереборне і єдине бажання: якнайшвидше здобути Перемогу, повернутись додому і знову зайнятися улюбленою паперовою справою на рідній фабриці.