Патріотичний проєкт із військовими-працівниками «Папір-Малу»

Незабаром ми будемо відзначати День захисників та захисниць України. Саме на цих людях тримається гідна оборона нашої держави ось уже понад дев’ять років. Про цих героїв складають вірші, пісні та знімають фільми, а їхніми подвигами захоплюються в усьому світі.

Утім наші українські бійці не вважають себе надзвичайними людьми та кажуть, що просто «виконують свою роботу».

Серед таких героїв-захисників – близько сотні співробітників нашої великої корпоративної родини та, зокрема, фабрики «Папір-Мал». Це вчорашні водії, слюсарі, розмелювачі, клеєвари та керівники підрозділів різних компаній, а сьогодні – віддані справі захисту рідного краю професійні військові.

Про те, хто вони в мирному житті, як їм воюється, про що мріється на лінії фронту та після демобілізації, чим надихаються та в чому розчаровуються, ми розповідаємо у циклі інтерв’ю із папірмалівцями, які пішли боронити Україну зі зброєю в руках.

Перша наша історія про відповідального, мужнього і щирого машиніста 6 розряду СГВ Сергія Мойсієнка, який з перших днів війни, не роздумуючи, став у стрій і до сьогодні самовіддано боронить рідну землю, щодня наближуючи нашу Перемогу.

З МАШИНІСТА В «МИСЛИВЦЯ ЗА ТАНКАМИ»

Історія Сергія Мойсієнка – папірмалівця, який знищує ворожу техніку 

• Як давно Ви працюєте на «Папір-Малі»?

– На фабриці я відсвяткував вже не один свій робочий ювілей. Можна сказати «старожил» на «Папір-Малі». Прийшов сюди далекого 2001 року на посаду розмелювача. Через певний час працював вже апаратником розмолу, потім з десяток років виконував обов’язки технолога. Нині – на посаді машиніста 6-го розряду. Мій кар’єрний шлях – доказ того, що фабрика дає можливість рухатися у професійному напрямку. Було б лише бажання вчитися і досягати. Адже тут цінується ініціативність, бажання вчитись та амбітність у досягненні поставлених цілей!

• Як для Вас почалася війна України із російськими загарбниками?

– Як грім серед ясного неба. Та, певно, як і для переважної більшості з нас. Як і всі, до останнього сподівався, що такого жахіття на нашій землі ніколи не може статися. Але, на жаль, помилявся. 24 лютого 2022 року стало чорним в календарі кожного українця. З того дня я просто не міг сидіти дома склавши руки. Тож, вже в перших числах березня змінив папірмалівький спецодяг на військову форму. Тепер керую не машиною для виготовлення паперу, а технікою, що полює за ворожими танками.

– Як це бути Захисником?

– Непросто як фізично, так і морально. Але бути захисником – це бути готовим, насамперед, захищати інтереси країни, а не власні. Для цього щоденно ризикую найціннішим – власним здоров’ям та життям.

– Що на війні Вас вразило найбільше?

– Вражає все! І слів не вистачить, щоб описати весь жах і біль, що водночас переплітаються із найсвітлішими, щирими моментами життя тут. Але найбільше вражають відносини між військовими, зокрема, в моєму підрозділі. Мої побратими – як друга сім’я, без якої я вже не зможу, так само як і без першої. Бойова родина у нас маленька. Нині 13 осіб. Всі з різних куточків України, мають різні професії, характери, проте всі ми маємо спільний вибір, завдання та єдину мету. Тож всі проблеми й труднощі вирішуємо разом. Більше того – у нас командир жінка. А як ми, кремезні чоловіки, можемо підвести цю прекрасну жінку?! Показати свою слабкість, зневіру, страх? Боротьба нелегка, але ми не зламаємося!

– Де берете сили щодня виконувати надзвичайно складну «роботу» із захисту рідної країни?

– Нікуди не дінешся! Потрібно виконувати поставленні завдання, а сили знайдуться. Рідна земля мені їх додає. А ще підтримка родини, близьких, колег по роботі… Адже кожен дзвінок, повідомлення чи просто «смайлик» від рідної душі, з рідної сторони – окрилюють і наснажують бити ворога ще сильніше. Робіть це частіше, дорогі наші! Це для нас на вагу повітря чи снарядів у бою!

– Чи важко адаптуватись до «мирного» життя? Що найскладніше?

– Найскладніше – слухати своїх знайомих хлопців у тилу, які вихваляються як «косять» від війни. Я все розумію, нас усіх не готували до війни. Але ж ми, хто першими стали до зброї, теж тут не всі професійні військові. Ми такими стали, здобуваючи ці знання й вміння в безпосередніх боях із ворогом. Ми щодня втрачаємо найкращих… І їхнє місце повинні займати інші, інакше ми втратимо нашу землю, нашу свободі, все, що ми так любимо і чим дорожимо!

– Що Вас мотивує боротись далі?

– Злість на агресора – найкращий мотиватор. Тому нині я докладаю максимум зусиль аби наблизити нашу Перемогу! А ще мотивує бажання вижити і повернутися до рідного дому. Адже тут, на мою підтримку й допомогу чекають діти та колишня дружина. Та й за роботою на «Папір-Малі» вже дуже засумував…