Патріотичний проєкт із військовими-працівниками «Папір-Малу»
Продовжуємо знайомити наших читачів із героями-колегами, які не вагаючись змінили спецівку «папірмалівця» на однострій та мужньо боронять кордони нашої країни.
Із Романом Володимировичем Грищенком, який до початку війни очолював колективцеху паперопереробного, а нині – відданим присязі військовослужбовцем, ми зустрілись у кафе біля рідної фабрики. Роман нарешті у відпустці й, звісно ж, не міг оминути увагою та відвідав своїх колег і друзів на «Папір-Малі». Та й його тут завжди чекають, зустрічають гарячими обіймами й радісними посмішками… Зрештою, як і кожного нашого співробітника-захисника, які при найменшій нагоді – перебуваючи у відпустці чи відрядженні вдома – неодмінно приходять на фабрику подякувати за підтримку та дізнатись чим живе рідне підприємство. Як кажуть бійці: «Ми ж одна велика родина! А рідні завжди одне одного підтримують та зустрічаються при першій нагоді».
– Як давно Ви працюєте на «Папір-Малі»?
– Відносно недавно. До 2019 року я працював на іншому підприємстві. Та якось мій знайомий (на той час саме він керував паперопереробним цехом на фабриці) вирішив переїхати на постійне проживання за кордон, а мені запропонував зайняти його місце. Саме він передав моє резюме й власні рекомендації щодо моєї кандидатури керівництву підприємства. Так я став частиною нашої родини «Папір-Малу». Скажу відверто, тоді не знав наскільки зможу спрацюватись із колективом, чи приймуть мене… Але з часом зрозумів – мої побоювання були безпідставні: люди в нас працьовиті й дуже дружні, колектив – як один організм, а керівництво фабрики завжди підтримає. Тож адаптувався швидко.
Коли ж у листопаді 2022 року остаточно вирішив змінити фабричний спецодяг на військовий, вкотре переконався, що мій колектив – це дружня сім’я, де кожен цінує й поважає одне одного. Відчуваю це й досі: навіть перебуваючи за сотні кілометрів, колеги постійно на зв’язку, підтримують і морально, і матеріально.
– Романе, Ви залишили хорошу роботу, власну родину й відносно спокійне життя в Малині та добровільно пішли захищати рідну країну. Не шкодуєте про це рішення?
– Ще з 2014 року маю друзів і знайомих, які з перших хвилин конфлікту на Донбасі стоять на захисті наших кордонів. Свою «роботу» ще тоді вони виконали з гідністю. І коли 24 лютого до нас усіх прийшла війна, я особисто вважав за неможливе надалі залишатись бездіяльним.
Так це було дуже не просте рішення, в першу чергу перед рідними.
Але я зробив свій вибір давно. Я хотів мобілізуватись вже в перші дні широкомасштабного нападу, однак, як би то голосно не звучало, я не міг залишити колектив, своїх колег і фабрику у той важкий час. Це було б просто безвідповідально, на мою думку.
– Ви сказали, що Вас багато хто підтримує, співпереживає за Вас, поки Ви на фронті. Чи часто вдається поспілкуватися із рідними та близькими?
– Раніше зв’язок був поганим, тож і поспілкуватись вдавалось нечасто, на жаль. Але, завдячуючи рідному підприємству, небайдужості керівництва «Папір-Малу» наш підрозділ отримав сучасну платформу для забезпечення супутникового інтернету, більш відому як «Starlink». Відтепер маємо хороше покриття та майже постійний зв’язок із домом і можливість частіше чути як там рідні, розповісти їм про свої справи… Часом, я б навіть сказав, аж занадто часто (посміхається). Адже не завжди ситуація дозволяє подзвонити чи написати, а вдома вже хвилюються.
– Скажіть, що найбільше Вас може втішити чи зворушити у непростих умовах передової?
– Багато що: дзвінок коханої, повідомлення від мами, «передача» домашньої випічки на позиції від волонтерів, шашлик із побратимами, коли вдається виїхати на перепочинок із позицій, кошенята, які шукають людської ласки і яких знаходимо біля розбомблених будинків та зруйнованих осель їхніх господарів… До речі, їх там дуже багато – домашніх тварин – залишених у тому безжиттєвому місці. Ми їх забираємо, відгодовуємо. А вони, натомість, піклуються про нас – ловлять мишей (яких, до слова, теж тьма!), створюють затишок і дарують відчуття дому, тепла і любові…
– Як часто буваєте у відпустці та що робите, якщо видається нагода відпочити?
– Не так часто як хотілося б. Найчастіше, першим, що роблю – їду до знайомих автомеханіків ремонтувати авто. Воно – наш найвідданіший і найпотрібніший «помічник» на передовій. Це моє власне авто, а тепер – ще й «бойовий побратим», який дуже виручає нас усіх. Без «коліс» там не обійтися… Та й дістається йому добряче. Але, дякуючи моїм друзям тут, кожного разу повертаюсь до своїх на фронт в повній бойовій готовності.
– А вдома що робите найперше? Що смачненьке замовляєте рідним, щоб приготували для Вас?
– Найскоріше – відвідую усіх рідних та близьких. Звісно ж, і рідний колектив на «Папір-Малі». Бо ж скучаємо: і вони, і я сильно!
Стосовно їжі – я не вибагливий. А перебування на фронті взагалі не передбачає перебірливості. Раз у день добре поїв – чудово! Не без того, що ми з нашими хлопцями, коли від’їжджаємо далі від позицій, можемо і шашлик собі дозволити, й інші «цивільні» радощі для шлунку… Вдома ж, інша справа: тут навіть не сама страва має значення, а те, що її приготували з любов’ю й виключно для тебе. Тому й доводиться переїдати, аби нікого не образити, що чогось не скуштував (посміхається).
– Ми тут дуже вдячні усім нашим бійцям на передовій за кожен день спокійного життя вдома. А як це бути Захисником для Вас?
– Багато хто, на жаль, досі думає, що військові пішли на війну за «соточкою», погнавшись за «легкими» коштами. Однак, чомусь, мало хто з таких «балакунів» так досі й не наважився її взяти особисто… Можу із впевненістю сказати: я її не потребував. І ті, хто мене знає особисто, в цивільному житті чи тепер на фронті, підтвердять це.
Звісно, вибір як саме діяти залишається за кожним. Особисто я вважаю, що кожен повинен робити все залежне від нього заради наближення перемоги. І, що важливо, в сьогоднішніх реаліях справжньої війни, тил має не меншу вагу ніж фронт.
Я прийняв рішення бути «корисним» там, а ті, хто залишились на своїх робочих місцях, працюючи й фінансово підтримуючи Збройні сили, так само допомагає – тримає економічний фронт.
Адже ніхто не зробить це за нас! Не врятує від ворога рідну землю, не прийде й не подарує нам нашої свободи й щасливе майбутнє для наших дітей. Все в наших руках! І ми сильні доки ми об’єднані, доки підтримуємо одне одного попри всі складнощі й випробування.
Згадайте лише перші дні, коли Малин і вся країна була під щільним вогнем. Ми вистояли завдяки нашій єдності. В тому числі, й на рідному «Папір-Малі» – ми разом змогли впоратись із розпачем і невизначеністю, шоком від того, що відбувалося. Адже ми – одна велика родина!
Бережімо це: в серцях і діях. Тоді Перемога нам гарантована!