Продовжуючи нашу серію історій про наших мужніх, відданих і стійких папірмалівців у рамках проєкту «Інтерв’ю з передової», хочемо познайомити вас із історією Сергія Дмитровича Козіна, який нині захищає українське небо, береже сон і спокій наших родин.

– Як давно Ви працюєте в паперовій галузі, як потрапили на рідний «Папір-Мал»?

– У вересні минулого року я залишився без роботи. Коли стало питання пошуку заробітку, саме мій брат, Богдан Козін, який вже працював на фабриці розмелювачем, і заманив мене в паперову галузь. І я про це не пожалкував. Розсудливе і справедливе керівництво, дуже дружній колектив, гідна заробітна плата та умови праці – відразу підкорили моє серце.

– Як для Вас почалася війна України із російськими загарбниками?

– Перші хвилини був неймовірний шок, адже коли війна приходить у твій дім, ти до останнього в це не віриш. Було певне відчуття страху, але, знову ж таки, повного усвідомлення всього масштабу подій не було. Перші дні вдома я постійно моніторив новини, потім не всидів на місці та вирішив добровільно піти в територіальну оборону. Щоб бути корисним, щоб відчувати свою участь у захисті рідної домівки й країни. За пів року потому, як вже зазначав, працевлаштувався на фабрику, а ще через пів року, коли почалася масштабна мобілізація, пішов на війну.

– На Вас серйозна відповідальність. Як це бути Захисником неба?

– Звісно, це велика гордість, але й, одночасно, страшенно велика відповідальність. Адже від моїх дій щодня залежить збереження життя людей, їхній міцний сон і захист рідних домівок.

– Що на війні Вас вражає найбільше?

– Якщо одним словом – несправедливість! За що страждають та гинуть наші люди? Маленькі діти? Це дуже страшно… З іншого боку, вражає сила єднання самовідданих українців, незламність і сила духу волонтерів, які дістають все можливе, а часом навіть – неможливе для нас. А ще – підтримка й дух братерства у нашому підрозділі, відданість і щирість побратимів, які завжди прийдуть на допомогу. Ми як сім’я, яка завжди поряд і ніколи не зрадить!

– Де, попри всі страхи, берете сили щодня виконувати складну «роботу» із захисту рідної країни?

– Є люди, заради яких мені не можна здаватися – мої дві ще неповнолітні і найкоханіші донечки та дружина. Саме вони дарують мені «крила», додають мені сили боротися далі, щоразу як здавалося, що сил вже немає… Їхні щоденні повідомлення, фото, мотивуючі відео та малюнки – «як бальзам на душу». А ще підтримує віра, що така бажана нами Перемога «не за горами» і саме в наших силах, у наших руках її наближення. Ми повинні боротися до кінця, щоб жодна потвора не залишилася на нашій землі!

– Важко адаптуватися до «мирного життя»? Що найскладніше?

– Коли є можливість побути вдома, адаптація проходить досить швидко. Що не скажеш про час, коли знову доводиться залишати свою родину. Але я розумію: якщо я відмовлюся воювати, я зраджу самого себе й своїх найрідніших. Заради них готовий на все. Тож лише вперед до Перемоги!