Традиційно в кожну другу неділю квітучого травня українські родини відзначають День Матері. Цьогоріч наших Берегинь та хранительок сімейного вогнища ми вшановуємо 14 травня.
Нині, в умовах повномасштабної війни, українські матері фактично творять історію, кожна на своєму фронті. Щоденно усе більше й більше жінок прокидаються та засинають в тривозі та зі сльозами на очах через хвилювання за власних дітей. Вони – зовсім маленькі, ще ні в чому не винні, чи дорослі і мужні, які героїчно боронять нашу землю й кожного з нас від рашистської нечисті. І не важливо, власна це дитина чи ні — зараз кожнісіньке материнське серце щосили молиться і вірить.
Молиться і вірить і наша колега Оксана Миколаївна Гузікова, яка майже 20 років працює на «Папір-Малі» пакувальницею-укладачем у папероробному цеху.
До війни на нашому підприємстві працював і її старший син Денис, який нині воює з російським агресором на передньому краї. Свого часу, в колективі «Папір-Малу» був і молодший син жінки Валерій, якого кілька місяців тому снайпер «дістав» під час виконання бойового завдання.
Як витримує її серце, де жінка бере сили? Про це, і не тільки, сьогодні наша розмова з цією скромною, тендітною й водночас такою героїчною Мамою.
— Взагалі, — чи не єдиний раз за всю нашу розмову бачимо в цей момент сяючі, не від сліз, очі цієї вродливої жінки, — я — щаслива мама трьох дітей. Старшому синові Денису вже 33, середньому Валерію — 31, а донечці Альонці — 17, хоча за останній рік вона стала такою дорослою…
Коли почалася війна, — тут уже насилу даються спогади Оксані, — Валерій був далеко від дому, в Херсоні — місті, яке одним із перших потрапило під окупацію російського агресора. Ми дуже переживали, як він вибереться звідти, знаючи вже про жахіття Бучі, Гостомеля, Ірпеня… Про сотні розстріляних авто, навіть із написом «Діти», й тисячі закатованих рашистами молодих чоловіків…
Одному Богові відомо, як і якими манівцями сину вдалося дістатися дому. Але проривався він не так до нас, як до своїх хлопців у Київ, з якими майже сім років служив у Нацгвардії. «Мамо, я не можу бути осторонь…», — сказав він тоді і цього разу я почула від нього майже те саме. Хоча за півроку до повномасштабного вторгнення рашистів він звільнився зі служби…
Оксана переводить подих і продовжує:
— Правда, звістка про те, що Валера повернувся на службу, як і та, що призвався старший Денис, зустріла нас з донькою вже в Німеччині… До останнього не хотіли їхати, але коли Малин стали бомбити, хлопці настояли: «Коли ви з Альонкою будете у безпеці, і нам буде спокійніше…». Гадаю, вони вже тоді вирішили боронити нашу землю, а жаліючи материнське серце, про це сказали тільки згодом. Мені ж, поставленій перед фактом, лишалось тільки молитись. Молитись щодня і щоночі. Молитись і чекати звісток від своїх хлопців. Хоч «смайлика», але вранці і ввечері щодня просила я їх писати. А коли дізналася, що Дениса перекинули в зону активних бойових дій, а Валера – поруч у тому-ж «пеклі», здалося, що серце розірвалось навпіл…
«Тепер так часто телефонувати не зможу…», — сказав спочатку один, а тоді й інший син. Причини пояснювати не стали… та я й так все розуміла. А коли якось Денис три дні не телефонував, здалось, що я взагалі втратила зв’язок з реальністю, тоді-то, мабуть, і виплакала всі сльози…
…Він, Денис, у мене дуже стриманий, неговіркий. Двічі вже був контужений, але про це я випадково дізналася. «Як ти, синку?», — питаю щораз. А він так само щораз намагається жартувати: «Сьогодні ще живий…». Тільки ж я серцем чую, скільки болю, скільки втоми у тому жартові… Так хочеться в ту хвилину обійняти, захистити, як колись маленького, бо ж для мене він все одно дитина, моя дитина…
Оксана знову запинається на півслові, а потім продовжує:
— А коли Валеру поранили, я день собі місця не знаходила. Перед цим мені покійний чоловік наснився. «Не до доброго це», — подумала зранку. Валеру на «нуль» перекинули в середині лютого, а біда сталася за два тижні потому, 3 березня. Десь по обіді він ще зателефонував мені, мовляв, усе добре, за кілька годин маємо з хлопцями йти на позицію — він у мене командир групи був. А о шостій вечора в нього поцілив снайпер…
На відміну від Дениса, Валерка говіркий такий, весельчак. Дзвонить тоді і каже, сміючись: «У мене дві ноги прострелені, але ти не переживай, я живий, це вже добре…». Уже потім, коли в госпіталі зустрілись, я дізналась, як дивом вцілів, як зумів врятувати життя своїм підлеглим.
Оксана знову запинається на півслові, наче набирає повні груди повітря, і продовжує:
— Із групи, яку вони йшли міняти на позицію, тільки двоє з десяти лишились живими. Вони й розповіли, що там працює снайпер. Валера пішов у розвідку перший, по суті, викликавши вогонь на себе, щоб засікти позицію стрілка. А той поцілив спочатку в одне коліно синові, затим — в інше. Коли Валера впав, як підкошений, кулі свистіли зовсім поряд, одна за одною… «В якийсь момент я навіть подумав, — розповідав син опісля, — нехай би вже поцілив і добив, бо повзти була несила, біль — нестерпний, перев’язати ж себе ворожий снайпер не давав і своїх до мене не підпускав…».
«Раніше, — іще Валерчині слова, — я в Бога не вірив, а після цього… В мене ж іще на спині рюкзак був із боєприпасами, тож якби снайпер поцілив у нього…».
Не поцілив. На все Божа воля. Хоча скільки син повз і яких зусиль це йому коштувало, важко навіть уявити. В мене серце на шматки рвалося, коли слухала це, — тремтить голос матері. — Зрештою, медики його підібрали, проте невдовзі їх машину обстріляли «гради». Як син опинився знову на землі, він не пам’ятає, як і те, скільки пролежав там, поки на нього не наткнулися розвідники.
Опісля був польовий госпіталь, потім — Дніпропетровськ, Житомир, Бердичів.
— Коли до Житомира перевезли і я побачила вперше сина після поранення, — ще дужче тремтить голос матері, — трохи відлягло. Хай і на інвалідному візку поки що, але ж живий!
Цими днями Валерія на місяць відпустили додому на реабілітацію, хоча на своїх ногах він пересувається ще досить погано.
— Та є надія, — вдруге за всю розмову посміхнулася Оксана, — і ми живемо нею. І на Валерине повне одужання, і що Денис наш повернеться додому живим і неушкодженим. Як і інші наші захисники. А головне — що незабаром цій війні буде кінець, буде наша Перемога і буде мир. Отаке воно, сьогоднішнє українське материнське щастя — знати, що ти поряд з дитиною і дитина просто жива, не зважаючи ні на що!
Де беруться сили, як витримую? — питаєте. — Оксана знизує плечима, мовляв, хтозна та додає: — Робота допомагає на якийсь час забутись. Дякувати Богові, наше підприємство лиш на трішки зупинилось у перші місяці війни, коли ворог впритул підійшов до Малина і місто бомбили. А зараз ми знову працюємо. Я повернулась у червні минулого року, не витримавши довго в Німеччині, коли мої сини тут. То ж дякую, що моє робоче місце зберегли за мною і такими як я, хто вимушено покинув на якийсь час своє місто. Колеги підтримують дуже… Та я й сама розумію, що мушу бути сильною, що материнська молитва найсильніша. Мої хлопчики мають знати, що їх чекають дома, що їх люблять. Як чекаємо й молимось за усіх наших чоловіків і жінок, усіх наших діточок, які в ці хвилини боронять наше мирне небо.
Дай, Боже, переможного миру нашій Україні і спокою кожному материнському серцю. Бо вони для нас – безцінні!