Днями Україна відзначатиме свій черговий День народження — нашій країні виповниться 32 роки. Стільки ж сьогодні і Євгенію Макарчуку — різальнику паперу, картону та целюлози 5 розряду нашої картонно-паперової фабрики «Папір-Мал».
Хто ж вони — ровесники незалежності? Якими цінностями живуть, як бачать розвиток нашої держави? Які події для них є знаковими та що вони роблять для України щодня?
Про це наша сьогоднішня розмова з Євгенієм.
— Хоч з Україною ми і ровесники, проте… — Євгеній намагається всю розмову посміхатись і навіть жартувати всупереч всьому, — проте я на кілька місяців усе ж старший, бо народився 13 травня 1991-го, тобто ще таки за «совка». Але, на щастя, що воно таке, той «совок», пізнати на собі не довелося. Та навіть від почутого в дитинстві від моїх рідних, особливо про пережиті Голодомор та репресії, трудодні в колгоспі й неможливість виїхати з села до міста у пошуках кращої долі, досі моторошно. Хоча нашим дітям й онукам, слухаючи наші розповіді, теж, певно, колись буде моторошно. Моторошно від пережитого нашим поколінням…
Певен, багато моїх ровесників, з одного боку, відчувають себе, як Україна — молодими, зіншого — все частіше ловлю себе на думці, що інколи почуваюсь вже доволі старим, стільки вже пережито. Погодьтесь — за моє свідоме життя відбулося вже дві революції, початок становлення незалежної держави, а нині триває війна з агрессором… Отак і живемо — покоління молодих, які зістарились подіями.
На кілька хвилин у нашій розмові пауза, Євгеній вже не посміхається, про щось задумався.
— Сам я родом з Олевська. Ходив, до речі, до школи, яка до проголошення незалежності України була в нашому містечку, як казали, російською, тобто мовою викладання в ній була не наша рідна. Але, коли вже я пішов до першого класу, всі уроки вели українською. Хоча навіть тоді, через шість років після проголошення незалежності, у школі було поглиблене вивчення російської мови та літератури. Тепер розуміємо, чому в наших містах та, навіть, і селах стільки російськомовних!.. Та проте, досі не розумію, звідки стільки нині ненависті до нас у тих, хто народився тут, в Україні, ріс, вчився, а потім виїхав до росії? Моя рідня, на жаль, не виняток…
Після школи був Житомирський агроуніверситет, уже на 18-му році незалежності. Як виявилося, попри викладання українською, в побуті та в щоденному спілкуванні частина викладачів, як і студенти теж були російськомовні. І це у державному, на той час вже національному, виші!
Закінчити його й отримати повну вищу освіту мені, правда, не вдалося. Мій тато загинув ще у 95-му, коли мені було лиш чотири роки. Тож мамі, яка працювала акушеркою у пологовому нашого містечка, непросто було мене ставити на ноги. Поки був менший, не задумувався над цим. А коли вступив до університету, навчився, до всього, ще й брати на себе відповідальність, приймати відповідальні рішення, навіть коли вони даються тяжко…
Так я потрапив спочатку на роботу експедитором на підприємство з виробництва морозива й інших молочних продуктів — «Рудь». І саме ця праця проклала мій шлях до Малина, де я згодом познайомився зі своєю долею — дружиною Оленою.
Коли з часом ми із Оленкою зрозуміли серйозність наших почуттів, вирішили, що самі маємо заробити не лише на весілля, а й квартиру, де житимемо уже сім’єю і де народяться наші діти. На жаль, в Україні, як не прикро про це говорити, ставати на ноги молодим непросто. Пільгових кредитів на житло, як у європейських країнах, до рівня яких прагнемо, не дають. Та й заробити в нас потрібну суму на нього знадобилися б десятки років. Тому змушені були податися на заробітки до Польщі.
Так, з одного боку, це пригнічувало, а з іншого… Скажіть, чи можливим би це було за Союзу, не в незалежній Україні? Навіть просто звичайній людині поїхати за кордон?.. Як на мене, найбільшою цінністю незалежності саме і є відповідальність за самих себе та свобода вибору. Іншими словами, незалежна Україна дала нам можливість бути вільними у визначенні свого майбутнього.
Чи вдалося нам заробити на свою тодішню мрію? Так, ще й світу трішки побачили. Тепер, побравшись, маємо і свою квартиру — хай невеличку, та все ж власну, і автомобіль…
Готові ми вже були й до народження нашого первістка. Пам’ятаю, як щемно було на душі, коли, повернувшись в 20-их числах січня 2022-го з заробітків до Малина, Оленка повідомила мені ту радісну новину — в нас буде малюк!.. А за місяць по тому, як грім серед ясного неба — ВІЙНА, повномасштабне вторгнення…
Ця звістка застала мене на «Папір-Малі», куди я влаштувався — не повірите! — за день до початку війни. В кінці січня, по приїзду з Польщі, залишив на прохідній заявку про бажання працювати тут, а 23 лютого був мій перший робочий день в ролі стажера різальника паперу.
24-го на 8-му ранку я був знову на прохідній, хоча з новин по телевізору, збираючись на роботу, вже почув, що ворог вдерся на нашу землю, що бомблять Гостомель… Але не вірилось. Не вірилось, як зрозумів, не тільки мені. Годину-дві усі приходили до тями, а потім було прийнято рішення — зупинити виробництво. Хто не був задіяний у цьому, відпустили додому.
У цей час у мене розривався телефон від дзвінків двоюрідного брата, який тоді жив у Києві. Самотужки він вже не міг вибратися зі столиці, тому просив про допомогу — приїхати своїм авто і вивезти його з дівчиною до батьків. У Києві вже було неспокійно. Елекрички не ходили, маршрутки — також, а свого транспорту брат не мав. Тож тут було без варіантів — я мав їхати…
По «варшавці», як дізнався, вже не дістатись, тому вирішив добиратись по «житомирській» трасі. Уже біля Кочерева побачив затори у три ряди з авто, що рухались з Києва, на столицю ж машин майже не було, тож домчав відносно швидко. Але вже на під’їзді в місто помітив перші блокпости, замасковані танки і БТРи. А сама столиця ніби вимерла — вулиці були майже безлюдні… Назад дорога виявилася ще важчою. Всі мости в Києві для проїзду були закриті, тож довелося зробити немалий гак по об’їздній, аби виїхати знову на житомирську трасу…
А вранці наступного дня, 25 лютого, зателефонував брат дружини — він служив на кордоні біля Чорнобиля. Без зайвих пояснень сказав лиш, що все дуже серйозно, і нам краще покинути Малин і поїхати бодай у Ворсівку, до Оленчиних батьків, а ще краще — до моїх, на Олевщину. Та це рішення ми прийняли не одразу, а тільки, коли на Малин впали перші авіабомби…
Повернулись назад тільки у травні, коли мені зателефонували й сказали, що «Папір-Мал» відновлює свою роботу. Оленка вже була на шостому місяці вагітності, але наполягла: «Я там, де ти, а наш малюк має відчувати, що татко поряд, нам так спокійніше…».
Наш Костя народився у серпні 2022-го, під гул сирен, у Малинському пологовому. Під час переймів ми змушені були спускатися в підвал, але в момент, коли в дружини почалися пологи, тривоги, на щастя, не було, і ми народжували не в підвалі чи коридорі, як доводилося деяким породілям. Хоча народжувала дружина тяжко — певно, пережите в період вагітності за місяці війни далося взнаки. Якби не наші медики… Для мене вони — справжні герої!
Чому я не серед героїв, які нині боронять нашу рідну землю, взявши до рук зброю? Я був готовий і вже навіть пройшов медкомісію — народження сина дало певну відстрочку. Тож поки я намагаюсь бути корисним тут, як кажуть, у тилу, де працюю на благо своєї країни. Дякувати Богу, що наш «Папір-Мал», куди прийшов за день до війни, не просто відновив свою роботу, а ще й розширив виробництво. Знаєте, в ті перші дні було важко знайти твердий грунт під ногами, зібратися й зрозуміти як жити далі. Але, дякуючи, роботі, щоденна певність в тому, що ти не один, що ти потрібен своєму колективу й роботодавцю — додавали сил та певності. Не люблю пафосу, але вважаю, що патріотизм починається з малого. Приміром, із вміння донести сміття до контейнера, подбати про літню сусідку, відповідального ставлення до роботи і своїх обов’язків…
А ще, ставши нещодавно батьком, я зрозумів, що маю виховати усвідомленого здорового громадянина, який буде частинкою нової історії, як і ми зараз. Буде берегти свою державу, любити й захищати її. Хоча найбільше побажання — аби ця війна якнайшвидше закінчилася нашою Перемогою, і нашим дітям рідну землю більше не довелося ні від кого захищати. Ця війна нас багато чому навчила, тепер головне — аби ми засвоїли ці уроки. Щоб наші діти жили у справді вільній і незалежній Україні. Це буде непросто, але що нам було не під силу?